Антон Ковач є яскравим репрезентантом крайової школи живопису. Шляхетний і харизматичний, він довершує неповторну ауру в суцвітті наших визначних корифеїв, викладаючись як в особистому житті, так і в роботі на всі сто: збудував дім, зануривши його у диво-квіти, виростив не тільки сина, але й красуню-доньку, посадив не просто дерево, а виплекав розкішний сад… Так і в творчості, познайомитися з якою 19 квітня 2017 р. змогли й студенти словацького та чеського відділень УжНУ в супроводі самого Метра.

          Палітра митця вражає і є навдивовиж багатогранною. Тут і сюрреалістичні візії, створені напередодні трагічного 2014 року, з домінуванням агресивних огненно-чорних тонів – пророчі передчуття зради, фальші, воєнного божевілля, в яких Україна захлинається досі. Тут і полотна на сакральну тематику, які кожен з присутніх розкодовував, зчитував по-своєму, але все ж мав унікальну можливість почути правду факту з уст автора. Звичайно ж, улюблені карпатські мотиви – від реалістичних, із добре впізнаваними місцинами, пейзажів до експресивних феєричних вибухів земного і небесного хоралів її величності Природи. А поряд – камерний, ніжний урбанізм – старі ужгородські дворики, що тонуть у зелені в’юнких дикоростів чи винограду… Ну а про Ковача-портретиста ходять живі легенди. Хоча нинішня виставка презентує небагато зразків цього жанру, якби зібрати всі роботи, написані ним за життя, то навряд чи їм вистачило б місця під омофором Закарпатського музею ім.Й.Бокшая, адже більшість портретів прикрашає державні галереї, приватні та родинні колекції як в Україні, так і за кордоном.

          На окрему розмову в доробку митця заслуговують акварельні етюди. В них немов крихка, тендітна, майже незаймана краса рідних овидів наснажується духом старої Європи, передусім середньовічної Чехії, якій автор, по-лицарськи галантно й витончено, зізнається в любові.

          Здається, невпинному експериментаторові Антонові Ковачу все дається легко й просто. Насправді – за плечима величезний досвід, копітка праця, невпинна робота серця й розуму – емоціо і раціо. У вирі цього двобою митець перебуває все життя. І відчуття ці особливо посилюються, коли доля раптом повертається спиною, або й узагалі скалить зуби… Ось тоді з лабет бездонної всепоглинаючої чорноти обдароване створіння вихоплює янгол і саджає творця земного на плече Творцеві Всевишньому.

          І знову все, як на початку.

          І знову все по колу.

          Тільки з прозірливим третім оком, як на химерному автопортреті Майстра у вигляді Бика.

Тетяна Ліхтей